М. Жук. Портрет Миколи Шрага. 1915.
м. Каховка
М. Жук. 22 серп. 1908 р. Чернігів.
Діяльність митця перших десятиріч ХХ століття.
XIX століття... Безмежжя степів Таврії, просторі землі України... Саме тут, на Каховщині народився 2 жовтня ( за старим стилем – 20 вересня) 1883 року Михайло Іванович Жук. З дитинства у Михайлика було три шляхи майбутньої освіти – опанування професії майстрового, художника чи музики. В цьому присутній вплив кола батькових друзів - іконописця Мелєхова, вихованця Петербурзької Академії мистецтв і скрипкового майстра Кузьменка „Кузьменко і Мелєхов, - згадує згодом М.Жук,- зачарували мене своїм мистецтвом” . Перший навчив тримати пензля, а другий – спілкуватися музикою. Верх-таки взяв художник. Саме за його вимогою вже в тринадцять років хлопця відправили до Києва, вчитися у художній школі О.Мурашка. На щорічних шкільних виставках часто демонструвалися його роботи. У численних конкурсах Михайло Іванович отримував премії, про що регулярно оповіщали київські літературні видання. І найперші спроби письменництва також датуються періодом навчання у Києві (ранній період творчості). Вже тоді парубок тягнувся до пера, щоб створити перші римовані рядки. То були переважно віршовані розповіді та короткі описи. Писав про людей фізичної праці. Ці образи вивчав з дитинства… Але так уже склалася доля, спочатку проявився та виріс художник, котрий відзначився раніше та яскравіше. Навчання закінчується, у планах – вступ до Петербурзької Академії мистецтв. Але карколомною виявилася родинна трагедія Жуків. Батька висилають до Сибіру. Причиною стає, начебто, розповсюдження нелегальної літератури, створення підпільної революційної групи. Зрозуміло, що Михайло не залишається осторонь родинних проблем. Терміново вирушає до Росії.
1900 року починається новий етап освітнього процесу талановитого юнака. Він вступає до Краківської Академії красних мистецтв, і тут знайомиться з талановитою постаттю XIX століття – викладачем Академії - відомим польським поетом, драматургом і художником - паном Виспянським. І саме в той час Жук з’являється на сторінках варшавської періодики та в київському видавництві Гирича. Під час навчання Михайло отримує численні премії та гранти, що дають йому відкритий доступ до кращих музеїв світу. Юнакові доводиться відмовитися від закордонної поїздки і повернутися до Києва, щоб там поклопотатися про визволення батька. Тут усі гроші, зароблені відмінним навчанням, пішли на підкуп царських чиновників та суддів, охорони та поліції. Завдяки зусиллям сина Івана Жука звільняють. Друга відома спроба літературних здібностей – невеликий нарис про І.Нечуя-Левицького, з яким Михайло Іванович знайомиться 1904 року, повернувшись до Києва з Польщі. У цій роботі розкриваються деякі подробиці, що стосувалися самого автора: пошуки контактів з письменниками, робота над віршами, ставлення до народного гумору, спостережливість. У цей самий час молодий художник організовує у столиці виставку власних робіт, у яких переважає модерн краківської школи. Проте в портретній спадщині Жука домінують зображення літераторів – сучасників.
1905 року родина залишає Київ та переїздить до Чернігова. З цим містом пов’язані два етапи літературної діяльності (195 – 1916 та 1919 – 1925 рр). І саме тут відкривається ще один його талант, талант учителя – наставника. Михайло Іванович викладає у приватній жіночій гімназії.
На Батьківщині Михайло Жук починає кар’єру художника. Одне з основних джерел дослідження цієї іпостасі митця – грандіозна портретна галерея.
Спогадів, листів, газетних публікацій, що описують художника, збереглося небагато. Проте відомий той факт, що з іншими художниками зв’язки були незначні. Якщо не брати до уваги ділових контактів із колегами під час роботи вчителем малювання - на виставках, у творчих об’єднаннях та семінарах. До основних, постійних та близьких його знайомих можна віднести хіба що живописців М.Бурачека, Ю.Михайліва, автора статей та книги про нього, та професора Одеського політехнікуму, театрального художника Г.Комара.
Літо 1905 року стало переломним моментом в літературній та мистецькій діяльності. Відбувається знайомство з Коцюбинським. Художникові – початківцю - двадцять два. Поступово взаємини між Жуком і Коцюбинським переростають у міцну і щиру дружбу. „Це була глибока дружба старшого з молодим, Майстра з учнем. І як за доби Відродження, учень стає близькою людиною в долі вчителя.”, - так характеризує ці відносини С. Лущик. Дочка письменника Ірина Михайлівна Коцюбинська пригадує, як Михайло Іванович уперше прийшов до їхньої господи: “Задзвонив дзвоник. Служниця Явдося відчинила двері, і до передпокою ввійшли двоє: молодий чоловік з м’яким виразом обличчя, з трохи опуклими блакитними очима, з кучерявим білявим волоссям, високим чолом. Одягнений він був скромно, в сіренький костюм. З ним огрядна енергійна жінка - його мати. На круглому, засмаглому її обличчі виділявся широкий ніс, на скроні – бородавка. Волосся, темне, кучеряве, було зачесане, за модою того часу, догори валиком і загорнуто кубликом. (...) Почувалося, що владна натура Параски Микитівни гнітила Івана Жука, і він тримався якось непомітно.” У Чернігові діяльність митця радо підтримує І.Франко. Вони познайомилися у Криворівні : „ Я зустрівся з ним на Буковині і не впізнав цього титана. Добрі, ласкаві очі, і безодня суму. Свої скалічені, нервові хворобливі руки він занурював у холодну воду Черемоша і казав мені, що скоро вийде з нього вся хворість, знову він стане колишнім каменярем”.
У 1906 році Майстер надсилає до Львова директорові „Украинско - русского союза” В. Гнатюку один з творів починаючого автора: „Разом з своїм образком засилаю рукопис д. Жука „Мені казали : Ще молодий!”... і прохаю Вас, коли зможете, видрукуйте сю річ. Правда, се ще проба молодого пера, але, на мою гадку, пера талановитого. Варто б заохотити починаючого автора, бо я сподіваюся, що він зможе зробити дещо для нашої літератури.” Твір був надрукований у десятій книзі „Літературно-наукового вісника” за 1906 рік. Крім того, Михайло Михайлович звертається до Остапа Луцького з пропозицією видрукувати щось із творів Жука, бо „є в нього гарні речі”. 1907 року Михайла Івановича обирають членом „Просвіти”. З того часу і вже до кінця двадцятих років його прізвище все частіше зустрічається у списках членів усіляких журі, комісій, об’єднань; він має відношення до різноманітних починань. У 1908 році у столиці видана „Українська муза. Поетична антологія од початку до наших днів”. Серед інших з’являється ім’я Михайла Івановича Жука : шість віршів та біографія. Перша біографія!
Можливо, саме завдяки дружбі з родиною Коцюбинських Жук зустрічає свою майбутню дружину. На початку 1909 року Михайло Іванович та Настя Григорівна одружуються. А вже у жовтні того ж року у них народжується первісток – Микола. Другого сина називають Юрієм.
М. Жук з дружиною. 1909 р
М. Жук з сином. 1911 р
Син, 1920 р.
М. Жук. Портрет старшого сина. 1915
У 1912 році Олена Пчілка висилає дочці до Кутаїсі збірку М.І.Жука “Співи землі”. Леся Українка пише у відповідь: “Спасибі за вірші Жука. Якби він більше попрацював над ними, то були б зовсім гарні, а так поезій чимало, а артистизму часом бракує…”
1912 року Михайло Михайлович Коцюбинський пропонує Жуку намалювати обкладинку до „Тіней забутих предків” для шведського видавництва Альфреда Єнсена в Стокгольмі. Побачивши ескіз, Коцюбинський зазначив: „ Малюнок ваш, спасибі, дістав. Він мені дуже подобається з декоративного боку, але символу вашого ніяк не можу зрозуміти.” . На цьому серія замальовок для обкладинок не закінчується. 29 листопада 1912 року Коцюбинський просить Жука зробити віньєтку до збірки своїх оповідань.. Збірка, оформлена досить вдало, вийшла 1913 року. Справжній друг родини Коцюбинських, Жук не покидає її і після смерті Михайла Михайловича. На прохання дружини, Віри Устимівни Коцюбинської, він підготував до друку і видав у „Літературно-науковому віснику” „Вибрані листи М.М.Коцюбинського до дружини”. Вперше завітавши на традиційну „суботу” до Коцюбинських, письменник - початківець зустрів серед гостей Миколу Вороного. Незабаром той подарував художникові альманах „З-над хмар і з долин”. Мине час і багато знайомств Жука, отриманих у Коцюбинських, перейдуть з Чернігова до Києва. Так, наприклад, трапилося з Миколою Вороним та Павлом Тичиною. З останнім Михайло Іванович познайомився у чернігівській семінарії, продовжив спілкування в революційному Києві, а закінчив - в післявоєнній Одесі . У Чернігові Жук виконав алегоричний малюнок для обкладинки першого тому „Ліричних поезій” Миколи Вороного, за що автор був йому дуже вдячний. Проте критикам ця обкладинка вельми не сподобалась . Київський етап мистецької діяльності Михайла Івановича доволі короткий: з осені 1916-го року по весну 1919-го. Але наскільки динамічним він був! Скільки подій, зустрічей, знайомств, відвідин! 1917 року Жука запрошують до Вищої художньої школи керівником портретної галерейної майстерні. Саме тут йому пізніше присвоюють звання професора живопису. Це ще один злет Жука – художника. 1918 року журнал „Книгар” публікує статтю, де йдеться про тритомне видання творів М.І.Жука: „Підготовляються до друку три томи творів Михайла Жука (перший том – поезії й два томи – оповідання)”.
А сам автор в одному з фрагментів спогадів про революційні часи писав: „...мною був підписаний договір з видавництвом „Сіяч” на видання моїх творів (п’ять томів – прози, поезії, драматичних творів, казок і статей по питанням українського мистецтва.). Книжки так і не встигли вийти з чисто технічних умов та й умов дуже бурхливих політичних подій, що тоді відбувалися на Вкраїні”. Цей договір підписувався через Марка Семеновича Куліша. В домашньому архіві родини Жука зберігся аркуш під назвою „Зміст книжки”, де його рукою записані 17 назв – 16 оповідань та одна п’єса. Список, на жаль, не датований, за багатьма ознаками його слід відносити до літа 1918 року і вважати планом видання, що обіцяв „Книгар”. До цього переліку не входять статті, спогади, аналізи та ремарки. Взагалі, за словами дослідниці творчості М.І.Жука, наукового співробітника Одеського літературного музею О.Яворської, лише третина авторських робіт опублікована. Одна з найяскравіших життєвих подій – вступ до об’єднання “Музагет”. Єдиний номер однойменного журналу містив у собі 172 сторінки друкованого тексту; датовані січнем - березнем 1919, проте він вийшов із значним запізненням – 13 травня. У списках „молодих письменників”, поряд з іншими стоїть ім’я Михайла Івановича Жука. Тут він виступає і як художник, і як літератор. Графічне оформлення видання доволі типове, а от портрети досить незвичні. На вклейках – репродукції трьох портретів: П. Тичини, Д.Загула, Ю.Меженка. Оцінка цієї роботи рецензентами виявилась не дуже схвальною. „Як роботи Жука, я дуже привітав би ці портрети, але...невже наші молоді поети такий значний слід поклали в життю і мистецтві, щоб уже пропонувати вдячним сучасникам і потомству свої портрети?”. Але все вийшло з точністю „до навпаки”, ці портрети стали чи не єдиними зображеннями молодих поетів пори їх літературного становлення.
М. Жук Іван Франко
М. Жук М. Коцюбинський
М. Жук Микола Хвильовий, 1925 р.
М. Жук Обкладинка «Тіні забутих предків » М. Коцюбинського
Для другого номеру журналу готувалися портрети інших літераторів-початківців: Меженка, Слісаренка, Ярошенка, Курбаса. Але другого номера не було: журнал припинив своє існування. Порівняно з роботами попередніх років, шість аркушів „Музагета” – величезний прорив Жука - художника. Якби вийшов другий номер видання, то в ньому читачі побачили б інші роботи митця, але, мабуть, не судилося... Досвід, отриманий Жуком у колі „Музагета” – незрівнянний, протягом роботи у Михайла Івановича склався власний стиль, ті індивідуальні риси, що вирізняли його серед інших. На жаль, історія цього об’єднання дуже коротка… Та „втрата” журналу не стала втратою дружби. Колишні „музагетівці” продовжували підтримувати контакти й далі. 1926-го року, Михайло Іванович створив портрет Марка Терещенка – відомого режисера, видатного діяча українського театру. За часів громадянської війни Михайло Іванович Жук змушений розриватися між Києвом та Черніговом, між творчими розробками та родиною. Приблизно у травні 1919 він вирішує остаточно залишитися в Чернігові, поряд з дружиною та синами. Другий чернігівський період охоплює час з весни 1919 року до осені 1925. Хоч життя в Чернігові не таке бурхливе, як у Києві, Жуку тут теж не доводиться сумувати: адміністративна діяльність, громадська робота, захоплення театром, політичні плакати, гравюри на дереві та лінолеумі, видання власних книг, вчителювання та багато-багато іншого. Одним з перших Михайло Іванович отримує „Охоронного листа” від радянського уряду .
Художню і літературну творчість Жук відтепер поєднує з культурно-просвітницькою діяльністю. Він працює відповідальним секретарем губвідділу Спілки працівників мистецтв при губнаросвіті, приділяє багато часу роботі в театрі та дослідженню культурного життя народу. На початку двадцятих років стає науковим співробітником-консультантом у видавництві „Рух”. Протягом 1920-x років журнал „Червоний шлях” активно відслідковував діяльність молодих письменників на чолі з Михайлом Івановичем. . Жук серед літературної молоді, лідер об’єднання, організатор відвідин Павла Тичини, Юрія Меженка. Влітку 1924 року Чернігів відвідав поет Микола Зеров. 6 і 13 липня вони з Михайлом Івановичем зустрічаються, Зеров дарує йому свою книгу „Камена”, нещодавно випущену в Києві, разом з рукописами п’яти сонетів, що не увійшли до збірника. За деякими припущеннями того ж літа Жук з натури почав писати портрет Зерова. Ця картина робилася у декілька етапів, домальовувалися незначні деталі, такі, як, наприклад, квітка в петлиці. Є ще одна відома постать, портрет якої не може обминути увага дослідника - Володимир Сосюра. На тлі транспарантів і лозунгів, з багряним відблиском вогнищ... Такий, яким насправді був письменник. Жили вони у різних містах, але 1925 року зустрічаються в Харкові.
Восени 1925 року Жук з родиною переїздить до Одеси. Туди Михайла Івановича запрошують викладати у Одеському художньому інституті, очолити відділ літографії на графічному факультеті. На цей час припадає пік популярності митця. Навіть після переїзду його не забувають колишні друзі та колеги. Жук буває в Києві, Харкові, друкується у столичній та всеукраїнській періодиці. Виставки його робіт проходять по всій Україні. Асоціація художників Червоної України організовує в Харкові ювілейний вечір до 25-річчя „мистецької й письменницької діяльності свого члена проф. Михайла Жука”. Далі, 1926-1927 року Жук пише портрети М. Хвильового та В.Блакитного, що разом із зображенням В.Сосюри публікуються в 1930 році монографією. Як художник, Михайло Іванович склався вдало, його творчість сповнена систематизованого змісту та підпорядкована красі на будь-який смак. Після реорганізації художнього інституту Жук керує керамічним відділенням художнього училища в місті Одесі та викладає керамічну композицію.
Життя і творчість М.І.Жука 30 – 60-х років.
Тридцяті роки...Період важкий для всієї країни в цілому і для літератури зокрема... У першому номері „Червоного шляху”, датованого 1931 роком, з’являються шість сонетів, підписаних прізвищем Жука. Тоді ж у „Книзі наказів”, офіційному документі Одеського художнього училища, 12 лютого робиться запис : „ Викладача технікуму т. Жука М.І. вважати заарештованим з цього числа”. Тривало це недовго. 14 травня в іншій „Книзі наказів”, але вже Політехнікуму образотворчих мистецтв, пишеться примітка: „Проф. Жуку М.І. сплатити утримання за лютий місяць”. А восени його ім’я повертається на сторінки газет та у навчальному розкладі Політехнікуму. Та так звана, „чорна смуга” не закінчується. У пресі все частіше можна побачити статті з заголовками-звинуваченнями. Вони стосуються не тільки Жука, а й багатьох інших громадських і літературних діячів України.
1932 року Михайло Іванович створює блискучу серію офортів з портретами українських художників – від XVIII століття до сьогодення. Але це є фінал його портретного живопису...У відповідь на негативну критику він залишає свій улюблений портретний жанр. Йому тільки 49, а скільки ще не зроблено, скільки нереалізованих ідей та можливостей....Але ні, це кінець...Тепер домінуючою діяльністю стає викладання та розпис по фаянсу. Жук-портретист зникає у нікуди. Здавалось би, Михайло Іванович вчасно іде з дієвих кіл суспільства. Його більше не заарештовують, не репресують, не висилають за кордон... Але „забирають” найдорожче - право творити, обмежують його талант.. Навіть зараз важко оцінити, чи правильним було рішення покинути все, чим жив, над чим працював. Але, мабуть, цей вихід був наймудрішим у обставинах наступаючого „культурного терору”. В оселі Михайла Івановича було знайдено величезний архів, в якому містилися і рукописи, і листи, і книги, і незавершені статті, і казки, і вірші...Він писав навіть тоді, коли вже не було жодної надії на публікацію... Проте Пані Вдача не забуває Жука, вже 1937 року Михайла Івановича, як досвідченого фахівця запрошують на посаду художнього керівника Дмитрівського і Дулєвського порцелянових заводів під Москвою. А у самій Москві обирають до художньої ради Головфарфору. Жук не припиняє вчитися, досконало оволодівши технологіями кераміки, він береться виховувати молодих майстрів. У нього навчаються майбутні відомі художники – керамісти: Гончаренко, Сорокіна, Башло та інші.
1941 рік - ще один переломний період у житті митця. На фронт ідуть два сини і багато учнів...Деякі так і не повертаються... Хвороба... Прихід загарбників – окупантів... Михайло Іванович робить останні спроби продовжити роботу в училищі, але через курйозний збіг обставин його змушують піти...Справа в тому, що художник відмовляється писати портрети короля і королеви Румунії... Цього йому не пробачають... . У пошуках нового місця працевлаштування митець разом з друзями потрапляє до комісійного магазину. Тут розпочинається таємна боротьба за збереження художніх раритетів Одеси. Усі цінні мистецькі витвори переховуються по будинках, приватних колекціях та музеях. Після припинення терору їх було повернено державі. Після звільнення Одеси М.І.Жук знову повертається до улюблених справ. Викладає, очолює керамічний відділ у художньому училищі. Гучно і пишно відзначається п’ятдесятиріччя діяльності митця.
Помирає Михайло Іванович Жук 8 червня 1964 року, на 81-му році життя... В Одесі, якою жив, і яку обороняв...
меморіальна дошка на будинку, де провів дитячі роки Михайло Іванович
виставка творів М. Жука
сучасне видання книжки «Білим і чорним хотів би я бути...»,
